?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry | Next Entry

«Життя складна річ і доводиться відмовитися від деяких задоволень»
«Тілом я шакал, але душою завжди був вівцею»
«Погано, коли дома чекає лише ганьба і смерть»
«В яму абсолютно немає сенсу падать, якщо не збираєшся вилазити»
«Головне щоб завжди працювала карусель»
«Війна триває? Ні, люди закінчилися»
«Маленький кульгавий термінотор»

“Твоя філософія привела тебе до ями”

В той час, коли в центрі Києва коктейлями молотова палає революція і в усіх обласних центрах ведуться бої за держадміністрації, поряд з ними на центральних пагорбах і площах стоять, побудовані в тому ж стилі, що і адміністративні будівлі храми культури, ніби в стороні апатичні до бурхливих подій. В театрах продовжують показувати ліричні комедії, а глядачі пробираються на вистави повз барикади. Когось це засмучує і вони питають: доки театральні діячі будуть мовчати і ніяк не відзиватися на те, що відбувається у них під носом і продовжуватимуть залишатися скоріше опіумом для народу чим збурюючої силою, що змушує думати і діяти? Питання звісно риторичне. В нас і в мирний час не знайти бодай однієї політичної вистави. Та у приклад академічним, вільні театри та театри-студії зараз активізуються. Оперативно зреагував луцький “Гармидер” постановкою “АУ! Сказане мільйонами” . А в Києві можна подивитися “Казку про вівцю”, що правда тут не про Майдан, але про наболівше. Постановка готувалася задовго до того як в країні розгорілася боротьба влади і народу та прем’єра прозвучала дуже вчасно, ставши, сподіваюся, першим акордом в тій симфонії, якою відповість театр на події останніх місяців.

Напевно, це дуже потрібна зараз вистава. Та я ніяк не могла відповісти собі на одне питання під час її перегляду “чи автор п’єси бува не знущається наді мною?”. Воно мене не відпускало допоки я не прийшла додому і не прочитала в інеті перший рядок “пьеса содержащая снисхождение”.



 Постановка вийшла такою, якою її напевно, задумував автор п’єси. Трактовка образів мінімальна. Це не відвертий  стьоб,  скоріше буквальне відображення чийогось дивного сну чи здогадки про те, яке буде майбутнє без людей. Вистава не без гумору, але цьому в першу чергу дуже сприяє текст.

Сюжет всієї п’єси закладений в імені головного героя - Гермес. Як відомо з грецької міфології і Вікіпедії “спочатку він був богом-заступником отар, його зображали інколи з ягнятком на руках. У гомерівському епосі — насамперед посланець богів і провідник душ померлих у підземне царство Аїда. Також покровитель мандрівників. З розвитком торгівлі стає богом-заступником торгівлі, а також спритності, обману і навіть злодійства”. Фабула один в один повторює всі віхи трансформацій головного героя.

Тож, якщо ця п’єса поблажлива, то поблажлива вона в першу чергу до міфів серед яких ми живемо. Чудова ідеалістична вівця, яка прагне правди і на своєму шляху, як Аліса провалюється в нірку, де зустрічає самих різних звірят, а в кінці і велику гусінь, тут ця дівчинка (хоча за п’єсою наче хлопчик, а насправді більше схоже на чисте, наївне дитя того віку, коли гендерна різниця не грає особливої ролі) подорожує не в країні міфів і парадоксів, а скорше в країні умовних соціальних побудов, де пастка одного створіння, легко проектується на тисячі людей. Чого лише варта кобила, що безкінечно крутить карусель, не для того щоб атракціон діяв, а щоб помпа викачуюча воду з підземного лабіринту постійно працювала. Ця кобила називає себе митцем і на словах “а в будь-якому мистецтві немає сенсу” - митці в глядацьокому залі посміхаються.

На початку, різко кидається в очі яра релігійна заангажованість, з усією цією “людинообраністю” і “клеймуванням грішників». Та зрештою, все звелось до банальної диктатури шакала, який трохи переграє преходячи на крик там, де переконувати потрібно скоріше силою авторитету, однак вівці цього не помічають. Милі недалекі вівці, з картонними табличками «Шакал, ми тебе любимо!», вони взагалі не здатні розрізняти не тільки погану і хорошу гру на публіку, але навіть правду і брехню, добро і зло.



Тоталітарне фермерське суспільство стада протиставляється індивідуалісту псу до якого потрапляє наш Гермесик, тут і відбувається напевно найщиріший діалог за всю виставу, без загравань і блюзнірства, спокійно і жорстко пес змушує вівцю добровільно підствавити шию під ланцюг, такий же який носить і сам. Цей атрибут рабства так і залишиться весь спектакль в нього на шиї, перетворившись з внутрішніх кайданів на фізичні, з яких він вирвався, але скинути їх остаточно так і не зміг. А чесна розмова про розклад за яким тепер живуть звучить так: законодавча влада - пес, вівця - виконавча, а судова - це яма, куди може потрапити ягня за не підкорення законодавчій владі (дуже життєво чи не так? особливо з останніми законами про маски і кастрюлі, тобто каски на головах). Ця мізансцена стає насправді відправою точкою пригод, а не втеча з ферми, бо втеча з ферми була вимушена, а бажання порвати ланцюг і вирватися з рабства – це вже свідомий крок, що чудово підкреслює режисер.

Досить довго поневірявся маленький Гермесик після того, як дбайлива мама вівця намагалася вкласти йому в голову як прожити життя без турбот і переживань, навіть занадто довго. Одна алегорична сцена змінює іншу без ніякої прив’язки до дійсності, до реалій, які так і просяться вписатись в сюжет. Натомість, маємо чудову візуалізацію пригод колобка, який окрім інших зустрів ще общину тарганів на чолі з павуком, по суті просто групу рабів, що працюють за їжу бо інакше вимруть, ці раби бездумно вбивають людину (можливо останню на цій землі, через те що вона краде в них їжу - зловіще).

Останнім пунктом підземелля є бункер вже не з тваринами, а з механічними предметами, які розмовляють - робот і ракета. Хоч з біологічної точки зору вони не живі, але по факту це єдині створіння у яких є справжні почуття, дуже кволо розіграні, але все ж почуття, справжня прив’язаність один до одного, а не тупа маніакальна одержимість якоюсь ідеєю, як у інших (можливо їх почуття це те що залишилося від людей, якийсь відбиток в програмі від найщирішої людської емоції – любові).



Бо щось явно не так з усіма живими створіннями, навіть мудра гусінь (своєрідний привіт від Льюіса Керолла) одержима собою і своєю проблемою вибору. Вона не те щоб вказує на вихід зі склавшоїся ситуації нікому не потрібності і відірваності від свого коріння Гермеса, а скоріше поблажливо надихає його на боротьбу, і першим кроком його в цій боротьбі буде “помочитися на щойно скопану землю, бо це його земля”. От і вся свобода. Сумно і поблажливо. Іронія - незважаючи на дуже смішних і яскравих персонажів, що супроводжували нас всю мандрівку. Іронія - це все що залишилося від історії про героя який хоче “врятувати одноплемінників від омани” і що б “ніхто на нього не одягав ланцюга”, адже він вже “навчився мислити і відчувати”. Така наївна і буквальна режисура дуже вдало підкреслює відстороненість цієї казки від реального життя, зберігши головні алегоричні посили п’єси, вона не змушує вірити в одну з теорій, а скоріше стимулює до критичного осмислення «бунту» і «місії».

 І дійсно хто ж може відмовити Гермесу в праві звергнути шакала що стоїть на чолі його стада, і приміряти шкуру лідера, адже ні одна з систем які він бачив за цей час не влаштувала його і ні в одному з цих чужих світів він не захотів залишитися. Та от тільки його перший крок був  “помочитися на щойно скопану землю, бо це його земля” і я якось не сильно вірю тій вічній силі що вічно прагне добра і творить лихе. А ви?

Більше фото з вистави ТУТ
Дізнатися про наступні ТУТ

Profile

theater_kiev
theater_kiev

Latest Month

October 2015
S M T W T F S
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Tags

Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner