theater_kiev (theater_kiev) wrote,
theater_kiev
theater_kiev

"Буна" режисер Олена Роман, драматург Віра Маковій

"Не плакати і не сміятись"


“Буна” - жадно очікувана мною постановка. Є в ній якийсь такий безмірний ліризм, як глибоке синє море і воно тебе затягує, все глибше і глибше - хоч ти знаєш чим все скінчиться, а хочеться вірити! Такою насправді і була неперевершена Аліна Скорик в ролі Орисі.


IMG_4334

Звичайна, трохи зацькована дівчина, яка має всім догодити, проте десь глибоко в душі вона плекає свої дівчачі мрії. Та й які ті мрії? Звичайні юнацькі, голівудські, банальні образи, які вона вочевидь підловила з телевізору (хоч він і не фігурує в виставі, але відчувається, коли  вона уявляє як їде в кабріолеті чи співає на сцені, чи позує для преси, це все так нагадує знайомий екранний сюжет). Саме такі ліричні відступи роблять її персонаж цікавим, підсаджуючи на гачок її внутрішніх переживань від перших хвилин де дівчина так безхитрісно розповідає про свою любов до всього світу, і до кукурудзи, і до кожного овочу на городі, і до корівки, і до курочки. Та цю щирість, радість і блаженство щось затьмарює і це зовсім не стара сварлива Буна, яка не дає продихнути Орисі, це щось в середині її самої, її мрії далекі і недосяжні, а ще щось більш реальне - її дитина. В постановці спочатку вражає початок, коли певні речі не говоряться прямо, але зчитується з гри. Олена Роман (режисер вистави) в першій сцені, де Орися виливає глядачеві всю душу, а потім хапається за живіт і скручується від болю - дуже тонко, ніжно і чітко ставить питання-загадку, відповідь на яке буде тільки в кінці.


IMG_4332

Як так сталося і чому, за яким планом чи велінням серця “Як вийшло так що я тебе зустріла? Може це знак чи я так захотіла?” трохи нав’язливо наспівує дівчина. А уява вже малює для неї в голові якогось прекрасного принца якого вона насправді зустріла, і як би там не було, лиш би це було кохання, справжнє. І тут знову режисер з нами грається, коли баба Буна питає хто ж батько дитини нам натякують що є два варіанти і вочевидь один бажаніший ніж інший, і статура в нього симпатичніша, і хлопець він розумний, і хоч нема в нього в руках ні баксів ні подарунків та якась така невимовна щирість і бажання бути в її житті за кілька секунд пояснює все без зайвих слів,  - та тут якийсь невдалий жарт, батьком дитини Орися називає іншого, товстого, смішного, без ікри в очах, з недолугим букетом ромашок в руках Митра (Георгій Поволоцький).

IMG_4337


І завертілась круговерть нестихаючої муки, кудись щезла та дівчинка, яка була на початку, а чому щезла не зрозуміло? Чи щось справді сталося і поруч не батько її дитини? Та наче ні, все світчить про те, що це він. Нема почуттів? Та і не було їх у Орисі до Митра як героя на сцені, лиш відсторонені, ні до кого не прив’язані пісеньки. Щось щезло. Щезла мрія, щезли ліричні відступи про любов. Залишились лиш мрії про розкіш і блиск слави та поволі стихають і вони чим реальніший і жорстокіший стає світ. Саме так милі, гарні дівчатка перетворюються на хитрих маніпуляторш і стерв, коли розуміють, що крім себе більш нема на кого розраховувати. Від безвиході Орися так природньо починає використовувати свої принади щоб змусити чоловіка робити те що вона хоче. Поволі її персонаж в середині перероджується, доброта вмирає, і по мірі того як вона черствіє і закривається руйнується ї її зв’язок з залом, він вже не співпереживає їй.


IMG_4341

А хто ж залишається на сцені окрім неї, кому можна передати ті надії що були на початку? А нікому. Сина не має. Буна як сиділа сиднем в кріслі хмурячи брови так і сидить, ніяк не розкриваючи свого героя. Олег Примогенов (Буна) вступає з іншими акторами у діалог, але не вступає в гру. Не складається емоційного дуета в баби і внучки, нічого між ними немає, ні любові і зхибленої надмірної турботи якою виправдовуються всі придирки, ні затаєної ненависті і образи. Орися все пропускає повз вуха, реагуючи миттєвими діями, без емоцій, а Буна просто щось говорить, більше працюючи на гладацький зал, як на камеру, чим на партнера. Навіть ремарки, що були в п’єсі, перенесені не на гру актора, а просто проговорюються - як результат в глядача навіть немає часу роздивитися Олега Примогенова, коли він на одинці, подумати про  нього, намалювати собі в уяві той світ в якому живе ця химерна бабця. Є лиш один внутріший космос, і один психологічний герой це внучка, і коли вона закривається - не залишаться більш нічого. Просто люди які ходять по сцен і проговорюють слова. Хтось краде щось з полиці, панянка з Києва зверхньо заявляє що в них брудно, а Орися неряха. Сини що приїхали до бабці з’ясовють стосунки з дружинами - але підкреслено дистанційно, стоячи в ряд напроти один одного в різних кінцях сцени, немає емоцій, немає людей, є лише гра на очах у всіх - фікція, показуха, як з привезеними подарунками.


Вистава знову оживає, коли з’являється дует Олексій Доричевський (Ілля син Орисі) і Іван Шимонко (Петро кохання що на початку її примарилось). За цими двома стоїть якась історія, це відчувається по тому, як вони дивляться один одному у вічі коли тиснуть руки, як уважно і м’яко говорить Петро, як обережно та всеж по-дитячому безпосередньо і довірливо Ілля питає в нього порад. Вони - батько і син, це видно емоційно по грі та більш жодного натяку про це нема.

IMG_4347


Розмови ж Петра  з Орисею по скайпу - дружні, напевно, з ким їй ще говорити? Не з Буною ж і не з малим сином, що вона його немовлям ще лишила, логічно що здружилась з односельчанином. Чому він їй будує хату? Питання… Тут насправді таке враження що якийсь великий шматок просто пропав. І це не шматок тексту, додумати можна собі все що завгодно, це шматок гри. До цього була прірва, ніяких емоцій ні в кого, ніяких ниточок, зв’язків з дівчинкою що була на початку не залишилося, аж тут раптом з’являється цілий світ якихось відносин. Звідки це взялося? Просто пройшло 10 років. Цей час скоріше показаний крізь Буну, чим крізь зміни в героях і зародження нових сенсів, появу нового психологічного світу, як це прекрасно було на початку вистави зіграно актрисою і запрограмовано драматургом.


Фінальна сцена - буря пристрасті, зламані декорації полиць, перелаштовані вже і не в будинок, а просто в груду дерев’яшок, як і життя героїв (старе зруйноване, нове не збудоване). Орися більш не дівчинка в червоних чобітках і платтячку в крапинку, а різка жінка за корявим акцентом, в чорному шкіряному плащі. Якщо у них з Петром і є почуття то це вже не пісеньки на початку “Мрій про мене, мрій. Хочеш бути мій…”, це вульгарна пристрасть після якої не залишається нічого, яка не мотивує до якогось сутнісно іншого життя, менш матеріалістичного і рабськи прагматичного, а більш духовного і щасливого. Так і розтаються вони жорстко, сухо, назавжди.


IMG_4355

“Орися: Мамці треба їхати, бо приїхало таксі”.

“Ілля питає Петра: Тепер можна я буду називати тебе татом?”


А Буну поховали, як епоху коли було модно вішати килими на стіни і не викликала її тяжка історія життя ні суму, ні співчуття, ні скупої сльози. Перегорнута ще одна сторінка, зникла як прірва сцени що розділялі два музичних супровіда - тріо симпатичних дівчат з ліва, що співали наживо в мікрофони і хлопців на лавці з права, хто з них з радіо, а хто з більш давніми музичими інструментами створювали музичний супровід від початку вистави. Все. Немає. Нічого не залишилось. Кінець.

фотографій з вистави ТУТ
потрапити на виставу ТУТ
Tags: Буна, Олена Роман, Пасіка
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments