theater_kiev (theater_kiev) wrote,
theater_kiev
theater_kiev

"Щоденники Майдану" театр ім.Івана Франка

Чому це важливо? Така маленька і не помпезна вистава, про такі великі і важливі події. Острівець живої історії, що хвилями перемінних театральних течій виник на камерній сцені головного театру країни. От що характерно, ніхто не ставить собі за ціль поставити “виставу про Майдан”, ніхто не спекулює. Це ніяка не ода революції і не квіти покладені до могил загиблих. Це бентежно чи це звично і логічно?  Перш за все - це унікально.


at7zjfn0yvtqbv3__RјR°RRgR°RЅ_SЃR°RS‚17

Акорд №1 - історія п’єси. Перший варіант компіляції “Щоденників Майдану” був прочитаний 09.02.2014 року в Херсоні під час проведення 4го локального фестивалю “Лютий/Февраль”. Так склалося, що з усіх проведених заходів і читань саме цей текст довелося презентувати не в теплому і затишному місці однієї з локацій, а з гучномовцями безпосередньо на Майдані Херсону біля ОДА, прямо під пам’ятником Леніну, до якого, на той момент, ще не докотилася хвиля “ленінопаду”. Все місто охопив густий туман, моросив дощ, сутеніло, підсилювач змушував голоси з мікрофонів лунати не в міру гучно, а зібрані в єдине факти подій, про які розповідали зі сцени читаючи текст на розмокших листках паперу, змушували здригатись не лише від холоду. Люди підходили, слухали, йшли, обережно озираючись довкола, настільки цей текст був реальним і не звичним на такому мирному в порівнянні з столичним майдані. Оплески. Прохання приїхати ще.


1399407883

А потім зазвучала щоденникова увертюра по містах різних країн в Москві, в Гданську, в Лондоні, в Вільнюсі і все у формі читань. Десь текст промовляли ті люди, що збирали документальний матеріал для п’єси (Гданськ і Москва), десь читали професійні актори в присуності кураторів драматурга Н.Ворожбит і режисера А.Мая (Лондон і Вільнюс) - і все це, зауважте, не з ініціативи авторів проекту, а як результат пильного погляду на нас світового товариства і наявності якісного театрального продукту. Явище безпрецедентне. Такого сплеску інтересу до українського  театру в попередні роки (десятиліття?) - не спостерігалось.


Акорд №2 - постановка. Зима-весна-літо-осінь відзвучала увертюра, настав час для вистави. І прозвучав третій варіант перекомпільованого тексту. В цьому є певна свобода документального театру, право переставляти місцями, додавати і прибирати з п’єси розшифровані інтерв’ю. І ті ж монологи, що проговорювали на херсонському Майдані в лютому, чи в лондонському театрі Royall Court в травні, тепер лунають в Києві в своїй особливій звуковій тональності, яку обрав режисер.


1900235_10151883899896191_1574809506_o

Яскравим спалахом осені-2013 стала постановка на великій сцені новим худруком національного театру Станіславом Мойсеєвим  “Квітки Будяк” за п’єсою Наталії Ворожбит (за мотивами “Маклени Граси”). Пам’ятаю тоді цілу купу статей, як позитивних, так і гостро негативних. І знову п’єса Н.Ворожбит стає найгучнішою прем’єрою сезону. А враховуючи те, що це док матеріал, її роботу, як драматурга важко переоцінити. Виходячи з досвіду останніх років,  українська бібліотека вже накопичела певну кількість документальних п’єс. Але не всі розшифровані і змонтовані в певну послідовність вербатіуми можна назвати повноцінними п’єсами, а для театру цінність роботи з таким матеріалом полягає саме в створенні цілісного закінченого твору, що включає в себе відбір і монтаж матеріалу, за допомогою чого вимальовується жива і чітка картина. І Наталії Ворожбит вдається це робити вельми майстерно.


IMG_1998


Акорд №3 - режисура і акторська гра. Саме гра стала основною темою цієї частини. Все починається з інтерв’ю, що беруть у глядачів в фоє і транслюють в зал: “Ви були на Майдані? Що ви там робили?”. А в привідкритих дверях входу на сцену Данченка, на плазмовому екрані показують відео з зустрічей по збору матеріалу для п’єси. І обстановка того приміщення перекликається з декораціями на сцені.

Аскетичне, але дуже красномовне оформлення, від стелі до підлоги велетенське криве дзеркало, в якому глядачі можуть уловити своє відображення, балетний станок, дерев’яний коник гойдалка - от і все. Це не документальний мінімум шин і барикад. Це трохи не очікуваний і не звичний, наївний, дитячий, майже іграшковий світ, в якому достатньо порожньо. Навіть актори виходячи на середину сцени відчувають себе незатишно (і це відчуття в них навряд пройде навіть після 10ти показів). Їм спеціально не залишили там жодного свого куточка. Вони, то зручно всядуться по бокам сцени на такі ж, як і глядачі крісла, сховавшись в буденний образ і вдаючи з себе частину залу, то візьмуть мікрофон в руки і відчеканивши фразу з ремарок - почнуть грати.


IMG_1980


Хоча, назвати це грою буде несправедливо, це таке велике загравання з залом, що почалося ще в фоє. Абсолютно все, починаючи від інтонації в репліках, зробленої театрально, з розставленими акцентами, в залежності від конструкції речення, а не від контексту в цілому, в якому промовляються ці слова. Для акторів це те, що відбулося зараз. Вони грать емоцію, а не проживають історію. І образи в них нарочиті, строкаті, наче кожнен хоче щось довести, хоча, здавалось би, документальність матеріалу апріорі позбавлена патетизму, і соц. опитування на початку підкреслює, що люди майдану не мають високих нот в голосі. Просто статистично поки сидиш в залі і чекаєш початку вистави, підраховуєш, що 95% опитаних глядачів були учасниками революції з тою чи іншою мірою залученості, і говорять вони це мимохідь, без бравади, яка потім чомусь вмикається на сцені.  Здається актори не вірять в те, що вони говорять, настільки це в них виходить нарочито. Кожний їх крок, кожен жест є не природнім, а вимушеним. Вони дивляться в очі глядачам, чекають реакції і все, що промовляють, це лиш для того, щоб викликати сміх або змусити задуматись. Але після того, як в третє застосовують прийом з недосказаною фразою, що ехом повторюється, коли актор\актриса в півоберта вже майже відійшла з центру площадки - зникає відчуття акценту, цей прийом вже не працює і не чіпляє, це просто гра на публіку.


IMG_1994

Наскільки правдивіше і чесніше виглядає на контрасті навіть таж ж реакція глядачів, коли актори ідуть з мікрофоном “в народ” і ставлять питання - а ви пам’ятаєте коли відбувся розгін студентів? І перші ряди починають перешіптуватись, щось підказувати один одному - притишені голоси в залі звучать набагато щиріше, ніж всі колективні розмови відтворені акторами. І всі режисерські прийоми з колективним співом гімну України і мелодії Євросоюзу. Все це робиться або щоб залучити якось зал, а інколи, що ще гірше, щоб повеселити його (судячи по інтонації).


Але сила тексту відчутна навіть через цю гру-заграваня. Сенс і компіляція діалогів все одно локомотивом протягують документальних пасажирів, що сидять в цих оболонках акторських вагонів.


№ 4 Каданс. Така нарочитість роботи з док. матеріалом окупається лише в кінці. Типажі людей в першій і другій дії повторюються (це або хлопчики і дівчата переповнені ентузіазму, або захоплені своєю роботою борці, або люди, яких в певний момент накрило відчуття ірреальності). Сюжет розвивається за рахунок хронології подій, але є два герої, що яскраво виділяються, і я б сказала, що одна з головних ліній про що вистава - про них, це 38ми річний режисер Андрій і 24х річний психолог Олексій.

IMG_1990+


Отже, каданс на два останніх акорди (два монологи). Послідовність виступів в іграшковому залі закінчується, коли на сцену виходить Лариса Кадирова, яка не є однією з 6ти акторів задіяних на протязі всієї вистави, а просто весь цей час сидить в залі. Дівчинка допомагає їй спуститись на сцену. Актриса підходить до коника гойдалки, кладе на нього окуляри і розповідає історію своєї героїні. Ця дерев’яна іграшка в кутку сцени, є єдиним сховком, зоною комфорту, через яку в виставі відбуваються докорінні зміни інтонації. Ще на самому початку першої дії актор описав приміщення, в якому записувались всі ці інтерв’ю - дитячий клуб “Дельфін”, підійшов до дерев’яної іграшки, коник гойднувся і вистава-гра на сцені розпочалась.

Монолог Кадирової  не лише з точки зору тексту є найсильнішим, а і за рахунок глибинного такту, що витримала актриса. Вона не дала своїм емоціями перейти внутрішню межу відстороненості, і три молоді глядачки, що сиділи переді мною в 10му ряду розридались.


105043


Але це був не останній акорд. Монолог 24х річного Олексія став заключною рискою проведеною під виставою. Складно не помітити виразність двох історій режисера і психолога. Враховуючи те, що їх монологи повторюються можна вже говорити про розвиток образу, а не пазли мозаїки. Режисер Андрій, що в першій частині задав настрій на наспівування мелодії Бетховена, в другій частині вступає в протистояння з хамуватим маршрутчиком “А де твоя стрічечка?”. А психолог Олексій, що в першій частині розчищав сніг на Майдані, в фіналі розповідає про консультації, які надає хлопцям в майданівських сотнях і про ідеальний державний устрій. Ось так досвід перебування на Майдані, стає практикою буднів. Не полишаючи віру в те, що цей світ можна змінити, виводячи свої теорії і реалізуючи їх на практиці - вистава підводить до думки, що такими стали всі, хто пройшов через Майдан.

Коник гойднувся ще раз, світло згасло, відкрились вікна на осяяну нічними ліхтарями вулицю, вистава скінчилась і ми повертаємося в постреволюційний Київ воєнної доби, щоб жити по своєму внутрішньому кодексу.

Tags: Андрій Май, Наталія Ворожбит, Щоденники Майдану, театр імені Івана Франка
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 2 comments